![Rosja od lat przedstawia się jako naturalny partner państw Globalnego Południa oraz rzecznik „wielobiegunowego ładu”, który ma stanowić alternatywę wobec dominacji Zachodu. W tej narracji Kreml pozycjonuje się także jako przeciwnik neokolonializmu. Analiza konkretnych przypadków, obejmujących Irak, Kubę oraz wybrane państwa afrykańskie, prowadzi jednak do odmiennych wniosków. W praktyce zamiast relacji partnerskich widoczny jest powtarzalny schemat instrumentalnego wykorzystywania zasobów tych państw. Mechanizm ten nie jest nowy. W wielu aspektach przypomina działania Związku Radzieckiego wobec krajów określanych wówczas jako Trzeci Świat. Zmieniła się retoryka oraz część narzędzi operacyjnych, natomiast podstawowa logika pozostaje podobna. Rosja deklaruje wsparcie dla suwerenności i niezależności państw Globalnego Południa, jednocześnie wykorzystując ich ograniczenia strukturalne dla realizacji własnych celów politycznych i militarnych. Irak jako model operacyjny Przypadek Iraku dostarcza jednego z najbardziej przejrzystych przykładów działania mechanizmu rekrutacyjnego. W lutym 2026 roku irackie służby bezpieczeństwa zatrzymały 17 osób podejrzanych o udział w siatce werbunkowej. Jak podaje portal The New Arab, młodzi Irakijczycy byli przyciągani ofertami pracy oraz studiów, które po przyjeździe do Rosji „przekształcały się w kontrakt na służbę wojskową”. Kluczowym elementem całego procesu był brak tłumaczenia dokumentów oraz presja wywierana na podpisywanie umów sporządzonych w języku obcym. Dostępne relacje wskazują, że nie był to incydent jednostkowy. Jak czytamy w dzienniku The National, „młodzież była wciągana poprzez pozornie legalne kanały, takie jak agencje pracy czy biura podróży, a następnie wiązana kontraktami w obcym języku”. Źródła te sugerują również, że skala zjawiska jest istotna. Według przywoływanych informacji „około 3 000 Irakijczyków trafiło do rosyjskiej armii”. Reakcja władz w Bagdadzie wskazuje, że proceder został potraktowany jako realne zagrożenie dla bezpieczeństwa państwa. Podjęto decyzję o zamknięciu części programów stypendialnych oraz rozpoczęto działania dyplomatyczne. W analizie tego przypadku konieczne jest zachowanie precyzji. Mamy do czynienia z konkretnym mechanizmem funkcjonującym w Iraku, a nie z jednorodnym zjawiskiem obejmującym cały region, co bywa upraszczane w niektórych przekazach. Skalowanie mechanizmu: Kuba i Afryka Podobne schematy działania widoczne są także poza Irakiem, co wskazuje na ich powtarzalny, a nie incydentalny charakter. Na Kubie rekrutacja opiera się przede wszystkim na wykorzystaniu dysproporcji ekonomicznych. Jak wskazuje analiza Friedrich Naumann Foundation, oferowano wynagrodzenia „rzędu 2 000 USD miesięcznie przy średniej kubańskiej około 17 USD”, a także obietnice nieruchomości i uzyskania obywatelstwa. W tym samym opracowaniu szacuje się, że liczba osób zaangażowanych po stronie rosyjskiej może sięgać nawet kilkunastu tysięcy. Zjawisko to ma jednocześnie wyraźny wymiar komunikacyjny. Portal The New Voice of Ukraine podaje, powołując się na ustalenia ukraińskiego wywiadu, że działania te służą budowaniu przekazu, zgodnie z którym „Rosja nie jest agresorem, bo wspiera ją także ‘cywilizowany świat’”. W tym ujęciu osoby rekrutowane pełnią podwójną funkcję, ponieważ są wykorzystywane zarówno operacyjnie, jak i propagandowo. W państwach afrykańskich proces ten ma bardziej rozproszony charakter, jednak jego logika pozostaje zbliżona. Jak relacjonuje Al Jazeera, według strony ukraińskiej „ponad 1 780 obywateli afrykańskich walczy obecnie w rosyjskiej armii”, a sam mechanizm obejmuje dziesiątki państw. Jednocześnie źródła cytowane przez tę redakcję wskazują, że wielu rekrutów było „wciąganych na czarnym rynku pracy […] bez przeszkolenia”, często pod pretekstem ofert zatrudnienia. Relacje uczestników tych procesów potwierdzają, że sytuacja po przyjeździe do Rosji miała w wielu przypadkach charakter przymusowy. W materiale agencji Reuters czytamy, że część z nich została skierowana „bezpośrednio do kopania okopów i działań na froncie”, często bez odpowiedniego przygotowania oraz zaplecza logistycznego. Mechanizm działania: struktura i funkcje Analiza porównawcza pozwala uchwycić spójny schemat operacyjny, który powtarza się w różnych kontekstach geograficznych. Pierwszym etapem jest impuls ekonomiczny. Jak podaje dziennik The National, potencjalnym rekrutom oferuje się „jednorazowe premie sięgające 20 000 USD oraz miesięczne wynagrodzenie około 3 000 USD”. W realiach wielu państw Globalnego Południa oznacza to dochód wielokrotnie przewyższający lokalne standardy, co znacząco zwiększa podatność na ofertę. Drugim etapem jest moment przejęcia kontroli. Po przyjeździe do Rosji rekruci trafiają w sytuację asymetrii informacyjnej i prawnej. Podpisują dokumenty, których często nie rozumieją, a ich możliwość wycofania się zostaje ograniczona. Agencja Reuters relacjonuje, że część z nich trafia „bezpośrednio na front, nierzadko do najbardziej niebezpiecznych zadań”, co wskazuje na instrumentalne traktowanie tych osób jako zasobu wysokiego ryzyka. Trzecim elementem jest warstwa informacyjna. Obecność cudzoziemców jest eksponowana w przekazie medialnym jako dowód międzynarodowego poparcia. Jak wskazuje portal The New Voice of Ukraine, ich udział służy budowaniu narracji o globalnej legitymizacji działań Rosji, co ma znaczenie zarówno wobec odbiorców wewnętrznych, jak i zagranicznych. Uzupełnieniem tego modelu są lokalne sieci współpracy. Z ustaleń agencji Reuters wynika, że w niektórych przypadkach proces rekrutacji wspierany jest przez lokalnych aktorów politycznych oraz biznesowych. Zwiększa to wiarygodność ofert i ułatwia dotarcie do potencjalnych kandydatów, jednocześnie utrudniając przeciwdziałanie temu zjawisku na poziomie państwowym. Bandung i reinterpretacja „trzeciej drogi” Konferencja w Bandungu w 1955 roku stanowiła próbę zdefiniowania realnej autonomii państw postkolonialnych wobec rywalizujących bloków. Jej uczestnicy odrzucali podporządkowanie zarówno Zachodowi, jak i Związkowi Radzieckiemu. Jak przypomina analiza publikowana przez Explaining History, deklarowano sprzeciw wobec „kolonializmu we wszystkich jego postaciach”, obejmującego każdą formę dominacji zewnętrznej, niezależnie od jej ideologicznego uzasadnienia. Współczesna Rosja świadomie odwołuje się do tej tradycji. W swojej komunikacji podkreśla znaczenie wielobiegunowości oraz wspólnoty państw Globalnego Południa, które mają rzekomo odzyskiwać podmiotowość w systemie międzynarodowym. Problem polega na tym, że obserwowane działania stoją w sprzeczności z tym przekazem. Mechanizmy rekrutacyjne prowadzą do sytuacji, w której obywatele tych państw są wciągani w konflikt po stronie rosyjskiej. W praktyce oznacza to odejście od idei niezaangażowania i faktyczne podporządkowanie się jednemu z aktorów. W tym ujęciu widoczna jest wyraźna ciągłość historyczna. Związek Radziecki również deklarował wsparcie dla państw niezaangażowanych, jednocześnie konsekwentnie rozszerzając własną strefę wpływów. Dzisiejsza Rosja operuje mniej ideologicznym językiem, częściej wykorzystuje narzędzia ekonomiczne, sieci pośredników oraz mechanizmy rynkowe, jednak cel pozostaje zbliżony. Chodzi o wciąganie państw i ich społeczeństw w orbitę własnych interesów, przy jednoczesnym utrzymaniu narracji o partnerstwie i wspólnej walce z dominacją Zachodu. Między narracją a praktyką Zestawienie przypadków Iraku, Kuby oraz państw afrykańskich prowadzi do jednego zasadniczego wniosku, choć nie wynika on z deklaracji, lecz z obserwacji konkretnych działań. W różnych kontekstach geograficznych powtarza się ten sam schemat, w którym czynniki ekonomiczne, presja sytuacyjna oraz manipulacja informacyjna tworzą spójny mechanizm pozyskiwania ludzi do działań militarnych. Na poziomie oficjalnym Rosja konsekwentnie odwołuje się do idei współpracy i wspólnoty interesów z państwami Globalnego Południa. W praktyce prowadzi to jednak do ograniczania ich realnej autonomii. Koncepcja „trzeciej drogi”, która miała oznaczać niezależność od wielkich bloków, przestaje funkcjonować jako projekt polityczny, a zaczyna pełnić rolę narzędzia uzasadniającego konkretne działania. Z perspektywy analitycznej kluczowe znaczenie ma rozróżnienie między warstwą deklaratywną a operacyjną. To nie język oficjalnych wystąpień, lecz przebieg procesów rekrutacyjnych, przepływ ludzi oraz sposób ich wykorzystania pozwalają uchwycić rzeczywisty charakter relacji. W tym wymiarze Globalne Południe nie występuje jako równorzędny partner, lecz jako zasób, który można mobilizować w zależności od potrzeb strategicznych.](https://disinfodigest.pl/wp-content/uploads/2026/04/Zasobyludzkie.png)
Війна Росії проти України триває паралельно у військовій та інформаційній площинах. У 2025 році інформаційний компонент став одним із ключових напрямків дій Кремля, який послідовно вибудовує комунікацію, спрямовану на україномовну аудиторію, західну громадську думку та російське суспільство. Центральним елементом цієї комунікації є наратив, що зображує Україну як державу, яка занурилася в політичну, економічну та військову кризу і залишилася без повної підтримки союзників. У цьому контексті інформація про ситуацію на фронті, мобілізацію чи рішення влади добирається вибірково, емоційно підкреслюється та вбудовується в цілісні наративні схеми.
Метою є не надання достовірної інформації, а створення цілісного, гнітючого образу, в якому Україна не має шансів на перемогу, її еліти корумповані та відірвані від реальності, суспільство зраджене Заходом, а єдиним «розумним» виходом є прийняття російських умов «миру». Таким чином, російські пропагандистські операції одночасно впливають на емоції українців, посилюють підтримку війни в самій Росії та підживлюють втому від війни в країнах НАТО та ЄС.
Наведений нижче ситуаційний звіт представляє провідні напрямки зусиль російської пропаганди щодо українського суспільства у листопаді 2025 року, а також описує психологічні цілі, яких Кремль намагається досягти в інфопросторі.
Провідні наративні лінії Кремля щодо України
«Фронтова поразка України та крах оборони»
У повідомленнях щодо ситуації в районі Покровська, Куп’янська та на інших ділянках фронту послідовно формується картина повного колапсу оборони. Пропаганда ігнорує офіційну інформацію Києва про стабілізацію, контрнаступальні дії чи ротації військ, натомість акцентуючи увагу на нібито «панічних відступах» та «незворотних втратах». Головний посил: подальший опір не має сенсу, оскільки «міста все одно скоро впадуть», а кожен день боротьби лише збільшує кількість жертв без жодних шансів на успіх.
«Україна — країна цвинтарів, а не перемоги»
Наступна наративна лінія базується на інтенсивному висвітленні теми смерті. Матеріали про нові військові поховання, прощання з солдатами та символіку цвинтарів подаються як доказ «геноцидної мобілізації», яку проводить держава. Теза проста: цвинтарі зростають швидше, ніж віра суспільства в перемогу, а Україна стала країною, де сенс боротьби замінено безпорадністю та жалобою.
«Мобілізація як геноцид власного народу»
Мобілізаційним заходам надається характер полювання на людей. Пропаганда описує випадки призову студентів, людей похилого віку чи хворих, часто без перевірки фактів і зі значним перебільшенням, щоб посилити ефект обурення та страху. Такий меседж має перетворити українську державу на безжальну машину, яка «перемелює власних громадян заради інтересів Заходу», перенаправляючи гнів з агресора, тобто Росії, на інституції Києва.
«Захід цинічно кидає зброю та гроші в „пекло війни”»
Російські та проросійські інформаційні канали детально перераховують пакети військової та фінансової допомоги, протиставляючи мільярди доларів картинам зруйнованих міст і травмованого цивільного населення. Головний висновок: Захід використовує Україну як випробувальний полігон, спосіб виснаження Росії та інструмент внутрішніх політичних ігор. Допомога подається як цинічна інвестиція, єдиним наслідком якої є «продовження української агонії».
«Російські атаки на енергетичну інфраструктуру є ефективними та „виправданими”»
Обстріли електростанцій, ТЕЦ чи мереж електропередачі описуються як точні дії, спрямовані на «воєнну логістику» та «українські військові спроможності». Водночас пропаганда детально висвітлює наслідки цих атак для цивільного населення — перебої з електропостачанням, опаленням чи водою, — однак відповідальність за цей стан покладає на владу в Києві, яка нібито «не вміє захистити громадян і відкидає реалістичні пропозиції миру». У такий спосіб робиться спроба нейтралізувати моральний осуд атак на критичну інфраструктуру та представити їх як інструмент «повернення до здорового глузду» влади України.
«Зеленський — брехун, який втратив легітимність»
Президент України постійно зображується як залежний політик, відірваний від реальності, цинічний та одержимий утриманням влади. Кожна суперечка всередині владного табору чи критична заява депутата миттєво використовується як доказ «розпаду еліти» та втрати суспільної легітимності. Цей наратив покликаний сформувати переконання, що Україна програє не через російську агресію, а через власне керівництво, яке «бреше суспільству» про ситуацію на фронті та перспективи війни.
«Режим у Києві переслідує церкву, опозицію та звичайних людей»
Дії державного апарату щодо представників православної церкви, пов’язаної з Московським патріархатом, а також щодо проросійських політиків і кіл, які ставлять під сумнів прозахідний курс, у російському наративі подаються як жорстокі репресії тоталітарної системи. Кремль називає цю структуру «канонічною», щоб надати їй особливого авторитету і створити враження, що саме вона є легітимною церквою в Україні. Термін «київський режим» має закріпити образ України як держави, що втратила демократичний характер і застосовує методи, нібито жорстокіші за російські, що є ключовим у комунікації, спрямованій на західну аудиторію.
«Захід втомився від України і починає відступати»
Кожна дискусія про умови допомоги, кожна суперечка навколо нових пакетів підтримки чи обговорення конфіскації російських активів миттєво інтерпретується як доказ «втоми від України». Відмова у передачі певних систем озброєння подається як симптом розпаду проукраїнської коаліції. Нові пакети допомоги називають «останніми конвульсіями» системи, яка ось-ось припинить функціонування.
«НАТО не зможе реально захистити Україну»
Логістичні аналізи, звіти аналітичних центрів (think-tanks) та заяви військових експертів щодо обмежень інфраструктури чи часу перекидання військ цитуються вибірково та гіперболізуються. Висновок має бути один: у разі подальшої ескалації допомога НАТО надійде занадто пізно, а Альянс і так не наважиться на дії реального масштабу. Звідси виводиться заклик до «реалізму», тобто прийняття російських умов як єдиних можливих.
«Україну зраджують власні еліти та митці»
У пропагандистських повідомленнях аудиторія регулярно натрапляє на сюжети про знаменитостей, артистів, спортсменів чи політиків, які нібито обирають компроміс із Москвою (наприклад, виступають у Росії, пом’якшують раніше радикальну риторику, замовчують тему війни) або замішані в корупційних скандалах. Це має свідчити про моральний занепад суспільства: якщо еліти «тікають» від відповідальності й думають лише про себе, то звичайний громадянин не має причин продовжувати нести тягар війни.
«Українець за кордоном — небажаний, на нього нападають»
Злочини на ґрунті ненависті, локальні конфлікти чи поодинокі інциденти за участю біженців у Польщі та інших країнах ЄС перебільшуються і подаються як повсякденність. Меседж має посилювати в українців почуття самотності. Захід у російській пропаганді — це не простір солідарності, а місце ворожості та лицемірства. Це удар як по моральному духу суспільства, так і по іміджу союзників.
«Білорусь і Росія пропонують „реалістичний мир”, який саботує Київ»
Кожна «мирна ініціатива» з боку Мінська чи Москви, як-от пропозиції перемир’я, «миротворчих місій» чи «гарантій безпеки», подається як доказ доброї волі агресора. У нібито провалі цих ініціатив звинувачують Україну та Захід, які начебто «блокують мир» з ідеологічних чи економічних причин. Це має легітимізувати подальшу ескалацію військових дій як «наслідок впертості Києва».
Психологічні цілі російської пропаганди щодо України
Російські інформаційні повідомлення є не набором випадкових меседжів, а елементом цілісної психологічної операції, яка одночасно впливає на три групи: українське суспільство, аудиторію в Росії та громадську думку на Заході.
Ось ключові цілі російських психологічних операцій:
1. Параліч волі українського суспільства до спротиву Наративи про «фронтову поразку», «країну цвинтарів» та «геноцидну мобілізацію» мають формувати відчуття неминучості поразки та асоціювати захист держави виключно зі стражданням, смертю та безглуздою жертвою. Мета — викликати апатію («вже нема за що боротися»), змирення («ми все одно програємо») та спонукати частину суспільства тиснути на владу задля капітуляції або «миру за будь-яку ціну».
2. Ерозія довіри до влади в Києві Теми про «брехуна Зеленського», «режим, що переслідує церкву та опозицію» і «розпад еліт» мають підривати легітимність держави та її керівництва. Психологічно йдеться про перекладання відповідальності за наслідки війни з агресора на власну владу таким чином, щоб гнів, розчарування та втома спрямовувалися проти Києва, а не проти Москви.
3. Посилення почуття самотності та зради Наративи про «втомлений Захід», «відступ союзників», «небажаних українців за кордоном» та «еліти, що зраджують народ», мають зміцнювати переконання, що Україна покинута зовнішніми партнерами та власними елітами. Це створює атмосферу безнадії: якщо нас ніхто не підтримує, якщо навіть наші представники думають лише про себе, то подальший опір позбавлений сенсу.
4. Легітимізація російської агресії та насильства Представлення атак на енергетичну інфраструктуру як «виправданого тиску», а російських та білоруських «мирних» пропозицій як «реалістичного миру» має послабити моральний спротив агресії. Мета — релятивізувати відповідальність («винні всі»), знизити емпатію до жертв і створити враження, що саме впертість України, а не дії Росії, спричиняє подальші страждання цивільного населення.
5. Знеохочення західних суспільств до подальшої підтримки Для аудиторії в країнах НАТО та ЄС пропаганда зосереджується на витратах: «вкиданні грошей у пекло війни», «марних мільярдах» та «нереальних можливостях НАТО». Мета — викликати почуття втоми та безглуздості допомоги, а як наслідок — тиск на уряди щодо обмеження підтримки Києва. Зрештою, це має призвести до реального ослаблення обороноздатності України.
6. Нормалізація російських умов «миру» як єдиного виходу Поєднання образу військової поразки, внутрішнього розпаду держави, втомленого Заходу та «розумних» пропозицій Москви має замкнути простір суспільної уяви. У такому інформаційному середовищі має здаватися, що існує лише один «раціональний» вихід — прийняття російських вимог. Будь-яке інше рішення подається як ірраціональне продовження страждань.
Інформаційний фронт війни за майбутнє України
Описані вище наративні лінії та психологічні цілі демонструють, що російська пропаганда проти України є точно спланованим інструментом ведення війни. Вона не обмежується коментуванням ситуації на фронті, а будує широку, емоційно насичену розповідь про країну, яка нібито вже не має майбутнього, була зраджена союзниками, а її керівництво втратило право на управління. У цій картині немає місця для зваженої дискусії, фактів чи плюралізму думок. Натомість є послідовне посилення страху, відчуття безглуздості, самотності та відсутності суб’єктності як в українському суспільстві, так і серед його партнерів. Саме ці емоції мають підготувати ґрунт для «миру» на російських умовах, який буде продано як єдиний вихід із «пекла війни».
Ефективна відповідь на цю стратегію вимагає від України та її союзників не лише постачання зброї чи фінансової підтримки, а й послідовної стратегічної комунікації, що базується на прозорості, фактах та повазі до аудиторії. Необхідне систематичне викриття маніпуляцій: від фальшивих наративів про «геноцидну мобілізацію» до міфів про «втомлений Захід» та «реалістичний мир», який пропонує агресор. Війна за Україну точиться також у свідомості мільйонів людей. Від того, чи збереже українське суспільство віру у власну спроможність, а західні демократії — рішучість у підтримці, залежить не лише майбутнє Києва, а й архітектура європейської безпеки на наступні десятиліття. Тому моніторинг та аналіз російської пропаганди є не другорядним завданням інформаційних експертів, а одним із ключових елементів оборони від агресії.
Автор: Войцех Покора
Проєкт MUGA: «Публікація створена на основі поточного моніторингу інформаційного середовища Молдови, України, Грузії та Вірменії, що реалізується в рамках проєкту MUGA — модуль II („Цифрові розслідування та аналіз операцій впливу задля безпеки інформаційного середовища суспільств Молдови, України, Грузії та Вірменії”). Проєкт реалізується Фундацією INFO OPS Polska та DFRLab (Atlantic Council).
Діяльність фінансується з державного бюджету в рамках конкурсу Міністра закордонних справ РП „Публічна дипломатія 2024–2025 — європейський вимір та протидія дезінформації”. Публікація виражає виключно погляди авторів і не може ототожнюватися з офіційною позицією Міністерства закордонних справ Республіки Польща».
Запрошуємо також ознайомитися зі звітами: Дослідження інформаційних середовищ Молдови, України, Грузії та Вірменії:
- Дослідження інформаційного середовища Вірменії: https://infoops.pl/badanie-srodowiska-informacyjnego-armenii/
- Дослідження інформаційного середовища Молдови: https://infoops.pl/badanie-srodowiska-informacyjnego-moldawii/
- Дослідження інформаційного середовища Грузії: https://infoops.pl/badanie-srodowiska-informacyjnego-gruzji/
- Дослідження інформаційного середовища України: https://infoops.pl/badanie-srodowiska-informacyjnego-ukrainy/
